Після звільнення Солженіцин був відправлений на поселення «навічно» (село Коктерек Джамбульської області, Південний Казахстан). Працював учителем математики та фізики у 8—10-му класах місцевої середньої школи імені Кірова.
Солженіцина засудили до 8 років; близько року він сидів на Луб'янці, потім переведений до спеціалізованої в'язниці («шарашки») у Марфіно. 50-го року був засланий до Казахстану в табір для політв'язнів, де у нього виявили рак шлунка. 1957 року Солженіцина реабілітували за рішенням Верховного суду СРСР.
Солженіцин був заарештований за листування, яке вів у роки війни зі своїми друзями, в якому дозволяв собі вкрай вільні висловлювання на адресу радянського керівництва та особисто на адресу Сталіна. Сам Солженіцин пише про це так: «Наше (з моїм одноробом Миколою Віткевичем) впадання в в'язницю мало характер хлопчачий.
Солженіцин хотів писати правду і писав, хоча й знав, що його слова будуть піддаватися серйозної переробці. Безжально критикуючи комуністичний режим, автор накликав на два своїх найяскравіших, мабуть, твори тавро «заборонено».